Духовні святині Сатанова

ПРАВОСЛАВНІ ЦЕРКВИ  САТАНОВА

      Історія православних церков і приходів містечка

Сатанів займав помітне місце і в релігійному житті краю , тут деякий час жив намісник львівського православного єпископа (офіціал). У різні роки в Сатанові діяло ряд церков. У 18 столітті їх було 8: Благовіщення Пресвятої Богородиці, Покрови Богоматері, Воскресіння Христового, Свято-Преображенська, Георгія Побідоносця, Свято-Успенська, Миколаївська, Іоанно-Богословська [3]. На початку ХХ ст. залишилось 5, а на місці Свято-Успенської, Миколаївської, Іоанно-Богословської залишились тільки церковища. Жителі Сатанова були приписані до чотирьох приходів: Благовіщенського, Покровського, Воскресенського, Георгієвського [12].

Щодо дати будівництва цих храмів є різні відомості Відповідно до клірових відомостей за 1811р. і за 1891р. церкви було збудовано: Благовіщення Пресвятої Богородиці у1410 р.(1810р.), Покрови Богоматері у 1432 р. (1836 р.), Воскресіння Христового у 1604 р. (1758 р.), Свято-Преображенську у 1714 р.(1814 р.), Георгія Побідоносця у 1802 р., Свято-Успенську у 1600 р [7, 8]. Відомості щодо будівництва церков різні через те, що дерев’яні церкви горіли, після чого їх відбудовували. Сатанів потерпав від нападів турків, які руйнували, спалювали містечко.

 Благовіщенський прихід

Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці входила до Благовіщенського приходу. До цього приходу були приписані жителі частини Сатанова, села Спасівка з Преображенською церквою і до 1894 р., сіл Юринці та Олександрівки (в 1864 р. утворено Георгієвський прихід, куди відійшли жителі цих сіл). В 1856 р. до приходу було приєднано село Сатанівку із Михайлівською церквою. Прихід нараховував 296 чоловіків і 318 жінок. Благовіщенську церкву збудував ієрей Олексій Каушев, про це свідчив напис на камені закладений у церкву [25]. Храм цей був невеликий, кам’яний з дерев’яним верхом, дзвіниця храму також була кам’яною. Вона мала одну баню — символ Єдиного Бога [1]. Священниками церкви були Петро Онуфрієвич, Стефан Домович, який у 1855р. провів ремонт церкви, Ізмаїл Олександрович Пардіцкий [4].

Преображенська церква була дерев’яною трикупольною. що символізували Єдиного Бога, прославлюваного у Трійці [1]. На території цієї церква до середини 20 ст. зберегалося церковице церкви Святого Миколая, яка згоріла на початку 19 ст. [25]. Священниками Преображенської церкви були Іоан Кисилевич, Стефан Домович.

Михайлівська церква була кам’яною покрита соломою, вона мала вигляд каплиці. В 1856-1861 рр. до церкви було прибудовано кам’яну дзвіницю, зроблено новий іконостас [25]. За конфігурацією, церква, як сакральна споруда, символізує дві сфери: видиму і невидиму, небо і землю, які відгороджені іконостасом, що висвітлює і одночасно відділяє видиму і невидиму поверхні святині. Іконостас — це зображення святих, які існують у двох світах і об'єднують у собі життя на землі і життя вічне; його збудовано, щоб показати святих людям й привернути увагу вірних під час молитов, що є необхідним для розвитку духовного зору [1]. В 1883 р. розширено стіни храму і збудовано купол.

У 1888 р. нижче Благовіщенської церкви була Миколаївська церква, біля якої лежав камінь з написом «Сей храм соорудил Леонтий Думанский в пам'ять Божию 1852 года» [12].

 Покровський прихід

Церква Покрови Богоматері входила до Покровського приходу, який займав південно-східну частину Сатанова, села Покрівку і з1836 р. Зверхівці. Прихід складав 628 чоловіків і 678 жінок. Церква була дерев’яною до 1816 року, тоді вона згоріла. На її місці у 1836 р. було збудовано, по благословенню Преосвященного Кирила, кам’яну, двокупольну. Вартість будівництва складала 6000 рублів. Церковний староста Сильвестр Середа пожертвував на будівництво 300 рублів. Перший іконостас в храм привезли з церкви с. Привороття Ушицького повіту, він був дворядний, написаний на полотні. В 1839 р. від землетрусу, який стався в ніч з 10 на 11 січня, в храмі утворилась тріщина. В 1857р. до храму була прибудована кам’яна дзвіниця [25]. Священниками у церкві були: Іоан Кисилевич,Стефан Домович, який провів у 1855-1858 рр. в церкві ремонт, збудував дзвіницю(за проект заплатив 3 рублі сріблом) [5], Семен Левицький, Анатолій Гнатович Розумовський.

 Воскресенський прихід та чудотворна ікона Марії Магдалини

Свято-Воскресенська соборна церква входила до Воскресенського приходу, який складався з жителів частини Сатанова, Богослівки, Вітовини (с. Кам’янка), Сатанівської Слобідки. До приходу належала з 30 рр ХІХ ст. Свято-Успенська церква. Прихід нараховував 544 чоловіки і 525 жінок. До 1866р. до приходу було приписане с.Кренцилів, прихід в цей період нараховував 781 чоловіків і 827 жінок. Храм спочатку був одно купольний, з дерев’яною дзвіницею. В 60-х рр. ХІХ ст. храм, після чисельних пожеж було перебудовано. Храм збудували кам’яний, п’ятикупольний [25]. П'ять бань символізують Ісуса Христа і чотирьох Євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Івана. В опуклостях бань відтворено образ неба, тому вони мали і відповідне забарвлення: золотисте, срібне, блакитне [1]. В середині церква була розфарбована сухими, а знизу масляними фарбами [8].

У церкві було 2 Євангелія, надрукованих в Москві у 1717 р. [12]. На території храму (до його будівництва) було 2 храми, які згоріли. Прихожани займались вичинкою шкір, пошиттям кожухів,чобіт, випалюванням вапна, бондарством. Ремісники були об’єднані в цехи, кожен цех мав свій прапор. Прапори зберегались в церкві, їх використовували під час процесій [25].

При храмі у 1849 році була збудована кам’яна дзвіниця.

В церкві зберігається чудотворний образ св. Марії Магдалини, з яким пов’язана цікава історія.

На зламі ХІХ та ХХ ст. Поділля постійно страждало від епідемій холери. Сатанів не був винятком. Під час однієї з епідемій ця ікона й урятувала селище. В розпал епідемії було влаштовано велику хресну ходу. Ікону св. Марії Магдалини пронесли вулицями Сатанова і по периметру селища. Важкий образ святої несли одразу чотири вдови. Як розповідають старожили, зустрічати святиню виходили всі мешканці, як християни (православні й католики), так і юдеї. Євреї під час ходи також молилися. По-своєму, звичайно.

Сатанів тоді був прикордонний (поряд була імперія Габсбургів), тож через Збруч образ не перенесли, а донесли лише до середини мосту, де стояли прикордонники, тут і відслужили службу. Одразу після цього епідемія припинилася. Сам же образ після повернення до храму оновився, а Марія Магдалина «дихала, як жива» [28].

1935 року храм зруйнували, але святиню та ще кілька образів вдалося врятувати. Ікона довгий час знаходилась у Георгіївській церкві, після відновлення Воскресінської церкви, вона була повернута.

Священниками у Свято-Воскресенській церкві були: Семен Левицький, Стефан Домович, Яков Смогоржевський, Микола Волоскевич, Даніїл Судилковський. Коли священником був Стефан Домович, в 50 саженях від Воскресінської церкви, поблизу єврейської синагоги селяни Адам Войцехівський і Антоній Середа знайшли дзвін. Селяни копали глину вирили із землі дзвін вагою 10 пудів і 12 фунтів. На дзвоні був напис латинською мовою“Te Deum laudamus, Te Deum conftemur Mensis septembris 12 d. Anno 1598” (Бога хвалимо, Господа сповідуємо, місяця вересня 12 дня 1598 р.). Селяни віднесли його в церкву.На дзвін заявив претензії єврей Алтеронг Липициал і управитель Сатанова. Справу у суді виграв управитель, було прийнято рішення віддати дзвін власнику Сатанова Альфреду Потоцькому. Потоцький подарував дзвін Римо-католицькому костелу Сатанова. Священник не хотів його віддати, тому рішенням Подільської духовної консисторії дзвін передали костелу [6].

Георгіївський прихід та порубана турками ікона Христа Спасителя

Церква Георгія Побідоносця до 1856 р. входила до с. Сатанівка, з 1857 року прихід було приписано до Благовіщенської церкви Сатанова, з 1894 р. прихід став самостійним. До приходу належать жителі сіл Юринці та Олександрівки. Прихожан нараховується 602 чоловіків та 607 жінок. Храм спочатку був дерев’яним, з кам’яною західною стіною, яка, за переказами, була частиною турецької мечеті. В 1676 р. на місто нападають турецькі війська. Очолив турецькі полчища особисто султан Магомет IV, який вів боротьбу з поляками за володіння Поділлям. Він поводився особливо жорстоко, мстив за смерть свого сина, вбитого в Ладижині козацьким полковником Мурашком. Магомет IV пройшов через Ладижин і пішов на Поділля, дійшовши до Сатанова.

Перекази засвідчують, що оточені мешканці Сатанова захищалися відчайдушно, як могли. В трьох церквах: Благовіщенській, Воскресенській і Георгіївській, у єврейській синагозі і в укріпленій міській брамі жителі міста зустріли нападників мужньо, і з відносно значними втратами для турків допустили їх входження в містечко; з укріплень на непрошених гостей сипалось каміння, лився окріп, гаряча смола. Розлючені таким відчайдушним спротивом турки обложили укріплення кругом деревом і підпалили його. Потім, коли вже увірвались в містечко, вони з невимовною люттю стали все руйнувати і спалювати. Жертвами турецьких безчинств тут стало 4000 місцевих жителів. Розлючені турки нікого і нічого не щадили. Вони, напавши на Георгіївську церкву, цілковито її зруйнували, мечем посікли ікону Христа Спасителя. Ікона була посічена турками в трьох місцях: на очах Спасителя, на грудях, на вустах. Спаситель лівою рукою тримає Євангеліє, розкрите на словах “Аз есм свет міру”. Вгорі ікони надпис “Образъ Спасителя отъ турковъ съ сичені”. У 1858 р. прихожани зробили на ікону нову мідну ризу, місцями з позолотою [23]. В 20-х рр. ХХ ст. оригінал ікони зник . У церкві залишилась лише його копія.

У1802 році Георгіївська церква була заново відбудована, а точніше – до уцілівшої тут від колишнього часу частини будівлі турецької мечеті (вона була збудована турками на місці церкви) була прибудована невелика дерев’яна однокупольна церква.

В 1865 р. храм було відремонтовано, покрито залізом. Над кам’яною частиною храму збудовано кам’яну дзвіницю. В церкві було Євангеліє надруковане в Львові. На території церкви знаходиться хрест з тесованого кеменю зі слов’янським написом 1612 р.,під ним лежить прах Азарія. (ким він був не відомо) [12].

З встановленням радянської влади на українських землях , більшовики стали проводити антицерковну політику, почався наступ на релігію і церкву. В 30-х рр. ХХ ст. були зруйновані православні церкви Сатанова.

В період Великої Вітчизняної війни церковні громади відновили свою діяльність. У 1945 році в Сатанівському районі діяло вісім церков і один монастир, які мали свої приміщення. Одна церковна громада Сатанова знаходилась в приміщенні польської школи, друга в приміщенні торговельної організації, Георгіївська громада – в клубі [10]. Ці громади повинні були здавати гроші на фонд оборони Батьківщини, на подарунки для радянської армії, на госпіталь пораненим воїнам, на допомогу сім’ям червоних бійців [9].

Будівництво Георгіївської церкви розпочалось в 70-х роках ХХ ст. Храм було освячено у 1980 році.

Їз здобуття Україною незалежності почався процес відновлення церков. Священником у Сатанові став протоієрей Петро Антонович Бабак. Він відновив діяльність Воскресенської церкви (вона почала діяти в приміщенні магазину, яке було виділене церковній громаді). В 2000 році було закладено перший камінь для будівництва нової церкви.

В 2006 році на місці Покровської церкви збудовано каплицю.

21 листопада  2011р. відбулось перше богослужіння у каплиці с. Сатанівка.

Проведено ремонт, оновлено куполи Георгіївської церкви.

 Освіта

1590 року сатанівські міщани звернулися з клопотанням до львівського братства дати їм «братські порядки», щоб запровадити їх у себе .У 1590 р. створюється православне церковне братство, яке стає важливим осередком освітньої роботи. При церковному братстві, на кошти міщан, діє школа для дітей, бібліотека. Надається допомога нужденним [30].

На початку XVIII століття в Сатанові вже існує три братських школи переписуються різні книги українською та церковно-слов’янською мовами. Історичні джерела свідчать, що в той час Сатанів і Сатанівський монастир підтримують зв’язки із Києво-Могилянською академією та друкарнею Києво-Печерської лаври. Тут користуються книжками Київського друку.

В ХІХ ст. у Сатанові працює 5 церковно-приходських шкіл. З 1854 р. діє церковно-приходська школа при Благовіщенській церкві, з 1871 р. – школа при церкві Воскресіння, з 1890р. діє школа при Покровській церкві (навчається 12 хлопчиків і 13 дівчаток), з 1897р. – при Свято-Преображенській церкві, з 1898 р. – школа грамоти для дівчат при Георгіївській церкві [25].

У 1886 р. у Сатанові відкрили двокласне училище

У пам’ять про святкування в Сатанові 900-річчя хрещення Русі у 1888 році облаштували нову школу і назвали іменем Св. Володимира [16].

КОСТЕЛ 

Будівництво костелу родиною Костків

Наприкінці XVI століття у 1581 р. родина Костків, власників Сатанова, заснувала в містечку костел Пресвятої Трійці. Це була дерев'яна будівля, обладнана 1592 року Катажиною (Катериною) з роду Костків. Пізніше було зведено мурований костел у готичному стилі. Це була кам'яна споруда завдовжки 32,5 ліктя, завширшки 14,5 ліктя та заввишки (до стелі) 19 ліктів (лікоть становив приблизно півметра). Костел було вкрито ґонтом, а дерев'яний купол — залізом. На куполі була сигнатурка (з невеликим дзвоном). Підлога храму була кам'яна, а склепіння мали три аркади. У костелі було два притвори та п'ять престолів. Зліва від презбітерія були ризниця та комірка. У костелі був хор й орган на 8 голосів.

Біля костелу стояв будинок настоятеля, зведений із каменю. Дах цього будинку було покрито ґонтом. Помешкання настоятеля стали зводити 1782 року на кошти князя Чарторийського, а завершили будівництво коштом княгині Любомирської. Біля будинку розміщувалися дерев'яні возівня та конюшня, покриті соломою. На схід від будинку настоятеля стояв флігель, зведений 1780 року коштом настоятеля костелу — ксьондза Вітошинського. На подвір'ї також стояв будинок вікарного священика, збудований 1817 року коштом каноніка кам'янецької кафедри та сатанівського парафіяльного священика Яна Вибодовського. Наприкінці подвір'я, справа, стояла дзвіниця [19].

У 50–60-х роках ХV століття навколо Сатанова утворюється Сатанівський повіт. На середину ХV століття припадає заснування місцевої римсько-католицької громади.

На території, де до революції знаходився Сатанівський костел, зі сходу зберігається унікальний камінь-постамент 1555 р. Постамент, на якому стояла статуя Матері Божої. викарбуваний напис латинською мовою “Culpae non pietatis opus” (пам’ятник злочину, але не безчестя). Одна із легенд стверджує, що місцевий поміщик звабив дівчину знатного роду, але не захотів на ній одружитися. Дівчина поскаржилася польським урядовцям. Звабнику було наказано виплати дівчині великий посаг та поставити постамент-колону [23].

У 1881 р. ксьондзем костелу був призначений Станіслав Ціхоцький. На кінець ХІХ – початок ХХ ст. кількість прихожан костелу у містечку та навколишніх селах становила 5906 осіб. Костел відвідували, окрім католиків Сатанова, прихожани із Курівки, Борщівки, Зверховець, Іванковець, Сатанівки, Слобідки Сатанівської. Католицька громада за чисельністю була серед найбільших у Сатанові. Прихожани костелу за соціальною стратифікацією переважно були селянами

В Сатанові знаходиться римо-католицький декан [2]. При костелі був госпіталь. На цвинтарі була каплиця [11], а також там збереглися дуже цікаві надгробки поховань ХІХ ст. Є і унікальний надгробок, таких у світі лише два. Зроблений на замовлення італійським майстром. Другий такий надгробок знаходиться у Чехії.

У 1902—1930 рр. настоятелем костелу був Ян Ладиго. 2 січня 1930 року його заарештували співробітники Сатанівського прикордонного загону ДПУ. Настоятеля костелу було притягнуто до слідства у груповій справі духовенства та вірних Римо-католицької церкви.

У 1915—1916 рр. помічником настоятеля костелу був Сигізмунд Клемчинський, згодом теж репресований радянською владою. Багатьох членів польської громади було репресовано у 1937-1939 рр. Їх звинувачували у шпигунстві на користь Польщі, у тому, що вони були членами Польської військової організації і здійснювали антирадянську агітацію.

За часів радянської влади Костел Пресвятої Трійці було зруйновано. На його місці розмістилося автопідприємство.

 Відродження костелу наприкінці ХХ ст.

У 1990 р. було розпочато будівництво нової культової споруди, проте вже не у центрі селища, а на його околиці. на закритому католицькому кладовищі. Було змінено назву костелу на костел Ясногорської Пресвятої Діви Марії- Матері Церкви. Будівництво костелу було завершено у 1994 р.

28 травня 1994 року новий храм освятив (консекрував) єпископ Ян Ольшанський. Від 1991 року в Сатанівській парафії служать священики з ордену паулінів (Чернечий чин Братів святого Павла Першого Пустинника).

Сюди входять такі місцевості: Сатанів, Бубнівка, Іванківці, Кам'янка, Курівка, Калинівка, Тарасівка, Олександрівка, Мартинківці, Сатанівка, Юринці, Покровка, Сатанівська Слобідка, Спасівка, Зверхівці, Липівка, Гречанна. Католиків у Сатанівській парафії— 1500. Доїздові парафії: Клинове, Куманів, Кутківці.

До 40-х років XXстоліття існує польська семирічна школа. Вона була розташована в будівлі теперішньої Сатанівської автоколони та в двох житлових будівлях, що поруч. До 1938 р. директором цієї школи був Якубовський Франц Антонович.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Є у Сатанові і греко-католицький храм Благовіщення Пресвятої Божої Матері. Приміщення храму можна назвати «напівстаровинним».

Основа храму – великий будинок Станіслава Паца (1703-1826 рр.) – лейб-медика останнього польського короля Станіслава-Августа та видатного лікаря і дослідника. 1795 року Пац залишив Краків й осів у Сатанові. Весь сатанівський період свого життя Станіслав Пац присвятив науці та лікуванню людей. Як багатих, так і незаможних. Останніх він лікував безкоштовно. Незважаючи на те, що в черзі до нього стояли найбагатші люди Поділля (і не тільки), сам учений жив дуже скромно, а всі гроші витрачав на науку. «Пац варт палаца, та палац не вартий Паца», — казали в народі [27].

Крім медичних дослідів, Станіслав Пац займався і природничими науками. У тому числі й акліматизацією екзотичних тварин. Саме тому він і збудував величезний будинок: більшу його частину займав звіринець із тропічними тваринами, прийти подивитися на яких міг будь-хто.

У 2003 р.будинок Паца, який належав Сатанівській лікарні передали греко-католицькій громаді, до нього прибудували церковну баню. 7 квітня 2004 р. церква була освячена, настоятелем став Топоровський Ігор Іванович. Дім великого лікаря став храмом. Греко-католицька громада Сатанова не велика. У минулі століття греко-католицьких храмів у містечку не було. Вони тільки володіли з 1707р. по 1792р. Свято-Троїцьким монастирем. Греко-католицькі настоятелі монастиря збудували на місці дерев’яної церкви кам’яну (вона діюча на даний період), придбали багато церковної утварі [12]. В багатьох працях про Сатанів сучасні дослідники подають відомості, що монастир в період перебування в руках греко-католиків став місцем тортур. Історичні документи свідчать, що в монастирі карали учасників повстання 1702-1704рр., яке очолив Федір Шпак, а в цей період монастир був православним [12].

СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР

 Історія виникнення та існування

Монастирський ансамбль складається з Троїцької церкви, триярусної надбрамної дзвіниці, келій, в’їзної брами та огорожі. За свою тисячолітню історію монастир належав різним конфесіям: православним, уніатським, потім знову православним. Був, у різні періоди, чоловічим та жіночим. Історія монастиря була буремною і не завжди світлою.

Щодо витоків заснування Свято-Троїцького монастиря є така інформація: «Один грецький православний монах пішов у відлюдники заради молитви, у лісі на горі він знайшов печеру, де і поселився. Пізніше до нього приєдналися ще кілька монахів, що й стало підґрунтям для заснування так званого Скельного монастиря». Печери не такі вражаючі, як лаврські — невеличкий коридор, дві маленькі келії та підземна церква. Печера частково природна, частково рукотворна. З давнього печерного начиння збереглися лише кам’яні лежаки, ніші для ікон та схожий на велику терку „камінь випробування”. Раніше на цьому камені кожний, хто бажав постригтися у ченці, мусив простояти навколішки у молитві цілу ніч. Випробування не з легких, у чому автор пересвідчився на собі — сил вистачило лише на кілька хвилин [16].

Поява монастиря на Подільських землях відразу почала носити стратегічне значення. Так, у ХІІ ст. у монастирі від нападів орд хана Батия переховувалися не лише ченці, але й мешканці навколишніх поселень.

У 1460 р. біля печери було збудовано дерев’яний храм у формі хреста. Монастирська святиня — церква має над собою тільки одну баню. Першим відомим ігуменом монастиря був Ісайя Рудик. Його наступником був Сильвестр, який втопився в Збручі.

У 1703 році на Поділлі спалахнуло антифеодальне повстання під проводом козачого полковника Федора Шпака. Незважаючи на значні успіхи, врешті-решт повстання було придушене. Почалися жахливі репресії. Один з загонів карателів всупереч протестам ченців отаборився в стінах монастиря, підвали якого перетворилися на катівню. Тисячі козаків знайшли там мученицьку смерть. Але найстрашніша кара спіткала кілька сотень найбільш активних повстанців — їх замурували живцем. У 1987 році історики випадково знайшли жахливе свідчення тих подій — десятки понівечених скелетів. До кожного черепа кованим залізним цвяхом була прибита мідна пластина, на якій був викарбуваний перелік „злочинів” замордованого. Судячи з усього, цвяхи вбивали в голови ще живих людей [30].

 Візит Петра І

Після смерті Сильвестра у 1707 р. монастир переходить до греко-католицького ордену святого Василія. Першим греко-католицьким священиком стає Варфоломей Холодковський, син парафіяльного священика Свято-Покровської церкви, розташованої в Сатанівському передмісті. Під час одного із татарських набігів батько Варфоломія був обезголовлений татарами прямо в церкві під час Літургії. Ця обставина настільки вразила сина, що спонукала його до постриження в монахи. В цей час повертався з Прутського походу російський цар Петро І. Отці-василіани, дізнавшись, що цар московитів прямує до Сатанова, вирішили скористатися нагодою, аби спробувати навернути Петра до унії. До монастиря терміново відрядили ієромонаха Йосипа Чижевського — найкрасномовнішого орденського проповідника. Василіани не врахували головного — російський цар був абсолютно байдужий до питань богослов’я. Царський блазень, помітивши, що під час проповіді Чижевського Петро відверто нудьгує, вирішив виправити ситуацію. Нишком підкравшись до ієромонаха, він одним помахом великих овечих ножиць відрізав тому довгу пещену бороду. Аби втішити ображеного ченця, цар відсипав Чижевському жменю золотих, на чому спроба зблизити Захід та Схід без успіху завершилася. Не виключено, що то була найдорожча послуга цирульника за всю історію людства [16].

Наступними ігуменами були: Леонтій Ординський, родом із Гусятина; Мойсей Стапчанський, який довго служив в чині поручика в панцерній хорогві Сенявського і за старістю літ постригся в монахи. Він зробив значний внесок до монастирської каси. Імена наступних ігуменів: Добрянський – дворянин із Теребовельської землі і Діонісій Вишневецький. З 1732 до 1762 року ігуменом був Варлаам Савицький. На зібрані ним пожертви було споруджено кам’яну церкву святої Трійці  [23]з трьома банями, що символізували Єдиного Бога, прославлюваного у Трійці [1], яка збереглася і до сьогодні. Її будівництво завершилося у 1744 році. На південно-східній стіні храму встановлено сонячний годинник і стародавній подільський герб.

Деревяна церква простояла 144 роки. Зокрема, запис 1770 року свідчить про те, що коли розбиралась дерев’яна церква, то на куполі знайшли напис, датований 1600 роком. Там, де раніше був дерев’яний храм, було висічено печеру, котра складалася із трьох частин. Із південно-східного боку, у 1744 р., було добудовано головний монастирський кам’яний двоповерховий корпус. В корпусі діяло дві церкви: на верхньому поверсі в ім'я Святого Миколая, на нижньому—Пресвятої Богородиці Покрови. Остання церква 4 серпня 1914 року під час бомбардування австрійськими військами зазнала значних пошкоджень. У корпусі розміщувались ризниця, бібліотека, комора та льох.

В іншому, наполовину кам'яному двохповерховому корпусі знаходились проскурня, трапезна і кухня, а в двох одноповерхових глинобитних будинках — школа, кімната для вчительки. В окремому будинку проживав священик, в іншому—робітник. У згаданих двоповерхових корпусах та одноповерхових глинобитних будинках у келіях мешкали монахині та послушниці. На те­риторії монастиря знаходились господарські будівлі (конюшня, хлів, клуня, пральня). Майже усі будинки були покриті бляхою, решта.—соломою. Навколо монастиря вимурували кам'яну загорожу [25]. В. Савіцького було похоронено в Троїцькій церкві біля правого кліроса.

У 1762–1765 рр. ігуменом стає Боніфатій Рихловський, після нього - Модест Сильницький (1766–1771 рр.). М. Сильницький зробив спробу систематизації наявного матеріалу про діяльність монастиря, розпочавши написання літопису “Книга історії Сатанівського монастиря, ордена св. Василя, російської провінції розпочата 5 червня, 1770 р.” Літопис вівся до 1793 р. М. Сильницький написав про епідемію чуми на Поділлі у 1770 р. Детально описував проведення церковних церемоній, відвідування монастиря знатними особами та ін [12].

Після переходу Сильницького в Кам’янець-Подільський у 1771–1772 роках очолює монастир Анатолій Водлинський. Його наступник – Костянтин Улашевич (1772–1775 рр.). Після нього ігуменами стають: Лев Заславський (1775–1777 рр.), Амвросій Гнатович (1777–1785 рр.), Ігнатій Кухантський (1785–1788 рр.). У 1775-1777 рр. у будівлі монастиря відбувається реконструкція. У 1780 р. було відлито новий дзвін вагою у 38,5 пудів майстром-ливарником із Чорного Острова. На дзвіниці, окрім дзвонів, було встановлено ще й потужні гармати [19].

Останнім греко-католицьким ігуменом був Онуфрій Тучапський (1788–1793 рр.). Після переходу цих земель до Росії першим православним ігуменом стає Бенедикт Оранський. Чума 1770 року забрала життя шести монахів монастиря.

У 1773 р. провінційний з’їзд представників базиліанського ордену вибрав Сатанів місцем для довічного ув’язнення монахів, котрі отримали вирок до поховання заживо. Так, до монастиря для здійснення покарання прислали ієромонаха Філімона Вітошинського. 10 жовтня 1775 р. монахи попрощалися із ним як з покійником. Замурували двері у келії, залишивши невеликий отвір для передачі їжі. Колодязь внизу служив для відправлення природних потреб. Вгорі — для вентиляції. Раз на місяць нещасного сповідали та причащали. Скільки витримав у цих нелюдських умовах нещасний ченець, наразі невідомо. Є свідчення, що його визволили після того, як монастир знову став православним (у 1793 р.) [27]/

 Діяльність цеху жебраків при монастирі

Свято-Троїцький монастир, виявляється, відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими необхідними атрибутами. З теплом, ватаги цеховиків (кожна на чолі зі старшим отаманом) розповзалися по містах і селах Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування в цех треба було шість років походити в „учнях”, а потім ще і здати досить складний іспит. Для порушників була ціла система покарань — від чималих штрафів та пониження у цеховій ієрархії до „обрізання суми” — виключення з жебрацького цеху. Покровителем жебрацького цеху був ігумен монастиря, який виписував кожній ватазі жебраків спеціальну „охоронну грамоту”, мовляв, це не просто зайди, а люди, що знаходяться від опікою знаного монастиря. З такою „бомагою” жебракам дійсно нічого було боятися — ні магістрати, ні пани не бажали ставати проти могутнього ордену Василіан.

Монастир не залишався у накладі. За „дах” цех щедро платив, і „жебрацькі гроші” складали чималу частку надходжень до його казни.

Коли монастир повернули Православній Церкві, цех було розпущено, але жебраки ще довго традиційно жили під його стінами. [27]

У 1793 р. Сатанівський монастир стає православним чоловічим, а у 1898 р. – жіночим.

У 1890 р. у монастирі постійно мешкали ігумен, три ієромонахи, два ієродіакони, вісім послушників.

 Монастир у ХХ ст

Найбільші випробування випали на долю монастиря у ХХ столітті. Спочатку у серпні 1914, у перші ж дні світової війни, його жорстоко обстріляла австрійська артилерія. У 1914 році очолювала жіночий монастир ігуменя Антоніна (в миру – Добровольська Ганна Петрівна, донька селянина. До 1917 р. в монастирі нарахорувалось 125 осіб. Потім у роки громадянської війни монастир неодноразово грабували. Монахині працювали у 2 майстернях: вишивальній і по пошиттю ковдр. В 1929 р. його закрили більшовики, які не могли допустити, аби у якійсь сотні метрів від кордону з буржуазною Польщею знаходилося „гніздо релігійного мракобісся”. 100 монахинь, які на той час перебували в монастирі, були виселенні в глиб України. Тоді ж місцевий колгосп ім. Щорса перетворив його на своєрідну каменоломню. Кілька років поспіль цілий підрозділ розбирав монастирські стіни, залишилась тільки Троїцька церква. Каміння з монастиря було вивезено в с.Іванківці, з нього у 1935 р. було збудовано кінотеатр на 500 місць для прикордонної частини [9].

Відновив свою роботу монастир у 1942 р. в приміщенні клубу. Ігуменею була Рафаїла (в миру Святова Феодосія Євсеївна). Монахинь було 14, серед них 10 непрацездатних. Всі мали свої обов’язки: сестра милосердя, садівниця, іконописець, пономарка, відповідальні за господарство, за рукоділля. Були у монастирі Ковальчук Анісія Йосипівна з Юринець і Брик Матрона Леонтіївна з Покрівки. Монахині жили за таким розпорядком:

1.     З 1 години ночі підйом і ранкова молитва до 8 год. ранку.

2.     З 8 до 10 год. – сніданок і прибирання келій.

3.     З 10 до 18 год. – робочий час з перервою на обід.

4.     З 18 до 20 год. – молитви в церкві.

5.      20 год. – вечеря, після якої молитви в келіях.

6.     З 22 до 24 год. – вільний час.

Не всі місцеві жителі схвалювали відновлення монастиря. У 1945 р. вчителька Крівіцька зірвала хрест з дверей молитовного будинку (клубу), порубала його на дрібні частини і забрала собі в дім, щоб спалити [9].

У 1962 році його знову закрили.

Відродження монастиря почалося 1989 року, коли руїни повернули віруючим. Як тільки у старовинних стінах відродилося духовне життя, місцеві мешканці почали зносити монастирське майно, врятоване ними при закритті, — богослужбові книги, образи, свічники. Повернувся навіть чималенький барельєф Божої Матері Ченстоховської, встановлений колись над входом до Свято-Троїцької церкви ще на початку ХVІІІ століття, одразу, після того, як монастирем заволодів базиліанський орден. Цей образ довго переховували — спочатку закопавши у землю, потім на горищі одного із місцевих жителів. Сьогодні це одна з головних святинь монастиря, до Ченстохова знаменитий образ потрапив із православної України.

При Сатанівському монастирі у другій половині ХVІІ ст. діяла внутрішня школа (студія) ордену василіан. Свято-Троїцький монастир відігравав помітну роль у духовному житті Подільського краю, підтримував тісні зв’язки з Києво-Могилянською академією та Києво-Печерською Лаврою Вихідцем з Свято-Троїцького монастиря був також і відомій просвітитель Арсеній Сатанівський. При дворі царя Олексія Михайловича під час никонівської реформи він керував редагуванням богослужбових книг. По цих книгах правлять службу й досі [27]. Взагалі у свій час Сатанівський Свято-Троїцький монастир був знаним духовним та просвітницьким центром Поділля. Його ченці підтримували тісні контакти з Могилянською та Острозькою академіями, Львівським братством та Києво-Печерською Лаврою.

В монастирі певний період жив каневський староста Микола Потоцький. На користь монастиря він пожертвував 30000 злотих. Життя його було різноманітним: він то жив в монастирях, поєднуючи богомоління з аскетизмом і розбратом, то переселявся в канівський замок, де стріляв в людей, душив євреїв, вкладаючи їх у вигляді снопів на вози і придушував до смерті. Одна з його улюблених розваг – наказував красти дівчат, ввечері вінчався з ними, а на другий день наказував кидати їх в річку, зашитих в шкіряний мішок. В старості Потоцький задумався про життя вічне і давав великі пожертви на монастирі [12].

СИНАГОГА 

 Історія будівництва та існування

У 1532 р. було збудовано одну з найрідкісніших єврейських архітектурних культових споруд в усій Східній Європі – Сатанівську синагогу. Це був період найінтенсивнішої єврейської колонізації Поділля. Це типова архітектурна споруда у стилі ренесансу. В плані вона складається з прямокутного (майже квадратного) головного залу і бокових приміщень, що примикають до нього. Перекрита напівкруглим склепінням. Товщина стін синагоги сягала двох метрів. Кам’яний звід – 12 метрів. Завдовжки головний будинок мав 18 м, завширшки – 16 м. Часті татарські, турецькі набіги вплинули на її подвійне призначення як культової, так і як захисної споруди одночасно, тому і має вона вигляд невеликого замку. Основним засобом художньої виразності пам'ятника є глуха аркада аттика в ренесансному стилі, що йде вздовж фасадів. Аттик, окрім того, грав роль бойового ярусу, у ньому й досі збереглися гарматні бійниці – на даху синагоги раніше стояла гарматна батарея. В стінах синагоги збереглося й дві мушкетні бійниці, одна з яких виконана у класичному бійничному стилі «отвір для ключа» [17].

Підлога всередині набагато нижча від рівня землі. Цьому є два пояснення. Згідно з однієї версії – тогочасні закони забороняли євреям будувати синагоги вище від християнських храмів. Тому, мовляв, хитрі євреї, аби збільшити внутрішній об’єм приміщення опустили підлогу, аби все відповідало відомій молитві «з глибин землі до тебе звертаємося, Господи…». Всередині стіни прикрашалися стилізованими написами – віршами з Тори, які чергувались з декоративними віньєтками, капітелі колон прикрашалися багатим різбленням. Нартекс звичайно розташовувався із західної сторони, а приміщення для жінок, пов’язані з молитовним залом спеціальними вікнами, - з південної або північної сторони. Для синагоги незмінними є три атрибути: арон-кодеш – шафа, в якій зберігається сувій Тори; біма – стіл, що стоїть посеред молитовного залу, на який кладуть сувій під час читання; тива( амуд) шафа (плита) перед якою стоїть шаліах цибур (той, хто веде молитву) [21].

На даху синагоги стояли гармати, підземелля під нею використовували як пороховий склад. До головної будівлі прилягають два приміщення: в одному розміщувалась школа – хедер, інше служило молитовним залом для жінок.

1754 року було проведено її генеральну реконструкцію – про це сповіщає напис над дверима. Тоді ж було зроблено новий «арон-кодеш». Цікава символіка «арон-кодешу» — корона нагорі символізує Господа, леви внизу — єврейський народ, колони – нагадування про зруйнований Єрусалимський храм, руки символ когенів-жерців храму та скрижалі 10 заповідей [16].

У 30-60-тих роках в синагозі облаштували зерносховище. В 2013 році відбулася реконструкція синагоги.